Не пропусти

Верховний Суд «спіткнувся» на виконавчому зборі?

Верховний Суд зіткнувся з певними колізіями в тлумаченні процедури стягнення виконавчого збору.
Верховний Суд «спіткнувся» на виконавчому зборі?

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в Постанові від 15 лютого 2018 року по справі №910/1587/13 прийшов до висновку, що, відповідно до Закону №1404-VIII «Про виконавче провадження», обов’язковими умовами стягнення виконавчого збору є:

1) фактичне виконання судового рішення;

2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень.

Також на переконання суду «за своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи призвели до виконання рішення».

Крім того, ВС зазначив, що «при стягненні виконавчого збору, відповідно до частини 3 статті 40 Закону № 1404-VIII, без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою, створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду».

Так зі спору вбачається, що державним виконавцем було відкрито виконавче провадження, боржник у строк, наданий виконавцем, добровільно його не виконав (за нормами Закону №606-XIV, які передбачали надання строку на добровільне виконання).

У подальшому боржник перерахував кошти безпосередньо на рахунок стягувача, домовився зі стягувачем про подання заяви про повернення виконавчого документа та оскаржив стягнення виконавчого збору.

Суди всіх інстанцій стали на бік боржника.

Дана публікація є спробою автора проаналізувати цю позицію з власної точки зору.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України, судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Наслідком невиконання судового рішення є державний примус до його виконання. При цьому цілком природно, що боржник має нести відповідальність за невиконання судового рішення у добровільному порядку — в період від набрання рішенням чинності і до початку його примусового виконання. У вітчизняному законодавстві така відповідальність передбачена у вигляді сплати виконавчого збору, а віднедавна — і у вигляді основної винагороди приватного виконавця у разі виконання рішення приватним виконавцем.

Відповідно до статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий збір — це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби.

Далі починаються певні колізії. Так, відповідно до частини другої цієї ж статті, виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Тобто з буквального тлумачення нібито вбачається, що законодавець «прив’язав» стягнення виконавчого збору виключно до фактичного виконання рішення, а тому «немає стягнення — немає виконавчого збору».

Разом з тим, якщо ж звернутися до законодавчо визначених підстав для стягнення основної винагороди приватного виконавця, то, відповідно до частини 3 статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», основна винагорода приватного виконавця, залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді:

1) фіксованої суми — у разі виконання рішення немайнового характеру;

2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.

Таким чином, вбачається досить дивна колізія: виконавчий збір стягуєтьсядержавним виконавцем від суми, що фактично стягнутаповернута, а основна винагорода приватного виконавця встановлюється від суми, що підлягає стягненню.

При цьому, відповідно до частини третьої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження», основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору!

Разом з тим, відповідно до частини третьої статті 40 Закону України про виконавче провадження, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1 (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа), 3 (стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення), 4 (стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа), 6 (у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі), частини першої статті 37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1 (визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення), 2 (затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення), 4 (прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника), 6 (письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі або оплатно вилучена), 9 (фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, крім випадку виконання до відкриття виконавчого провадження), 11 (надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 Закону), 14 (якщо стягнені з боржника в повному обсязі кошти не витребувані стягувачем протягом року та у зв’язку з цим перераховані до Державного бюджету України) і 15 (якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна (за виконавчим документом про звернення стягнення на заставлене майно), недостатньо для задоволення вимог стягувача — заставодержателя, а також якщо майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекодержателю або придбано ним, відповідно до вимог Закону України«Про іпотеку», за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки), частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

На моє особисте переконання, законодавець некоректно або ж помилково виклав частину другу статті 28 Закону №1404-VIII від 2 червня 2016 року «Про виконавче провадження».

Так, в редакції Закону №606-14 від 21.04.1999 р. було чітко зазначено, що «з боржника стягується  виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом» (стаття 28 Закону). Крім того, в останній редакції Закону №606-14 від 21.04.1999 р. перед втратою ним чинності зазначалось також, що виконавчий збір стягується, незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.  Таким чином, з огляду на норми статті 40 чинного Закону та норми, що регламентують стягнення основної винагороди приватного виконавця, про які було сказано вище, в чинному Законі порядок нарахування та стягнення виконавчого збору мав бути б визначений аналогічним чином.

Проте, аналізуючи чинний Закон України «Про виконавче провадження» та незважаючи на викладені вище законодавчі колізії, все ж можна зробити висновок, що виконавчий збір фактично є санкцією, що застосовується до боржника за невиконання рішення до відкриття виконавчого провадження та початку його примусового виконання, та в жодному випадку не є«винагородою державному виконавцю, за вчинення заходів примусового виконання рішення», як це зазначив Верховний Суд.

Нагадаю що у разі скасування рішення, яке підлягало виконанню, виконавчий збір повертається боржнику, незважаючи на те, що заходи примусового виконання були вчинені, і навіть незважаючи на те, що рішення було фактично виконане.

Слід зазначити, що в деяких країнах з приватною системою виконання стягувач сплачує виконавцю винагороду за кожну дію (відкриття виконавчого провадження, складання акта арешту майна тощо). В подальшому ця сума стягується з боржника, проте згадки про таке у вітчизняному законодавстві відсутні.

А ось в законодавстві про виконавче провадження Республіки Казахстан, де діють і державні, і приватні виконавці, аналог вітчизняного виконавчого збору має більш близьке до своєї суті визначення — «виконавська санкція».

Вважаю, що саме таке визначення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця має бути і в вітчизняному законодавстві, з огляду на правову природу виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця.

Таким чином, висновок Верховного Суду у даній справі про те, що виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, є, на моє переконання, помилковим.

Тепер декілька аргументів щодо висновку ВС, що «при стягненні виконавчого збору, відповідно до частини 3 статті 40 Закону №1404-VIII, без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою, створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду».

Слід зазначити, що, як вбачається з Постанови ВС, питання, чи передувало заяві про повернення виконавчого документа стягувачу виконання рішення боржником, судами не досліджувалось взагалі.

На практиці виникають ситуації, коли при примусовому виконанні рішення, виконавцем вжито всіх необхідних заходів до його виконання, накладено арешт на майно боржника та передано його на реалізацію. Боржник, розуміючи серйозність ситуації, розраховується зі стягувачем, причому здійснює платіж не на депозитний рахунок органа ДВС або приватного виконавця, а безпосередньо на рахунок стягувача.

В подальшому боржник домовляється зі стягувачем про повернення виконавчого документа за його заявою. Стягувач з радістю погоджується, з огляду на те, що рішення суду на його користь виконано, а економічні реалії є такими, що «сьогодні я стягувач, а завтра можу бути боржником».

На моє переконання, в даному випадку виконання судового рішення відбулось саме в примусовому порядку, а тому, навіть виходячи з засад справедливості, є всі підстави для стягнення з боржника виконавчого збору або основної винагороди приватного виконавця, не кажучи вже про те, що таке чітко передбачено законом.

Стосовно висновку ВСУ про стягнення з боржника «подвійної суми виконавчого збору», то слід зазначити, що, відповідно до частини шостої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», у разі наступних пред’явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання.

Ну і вишенька на торт «єдності судової практики». Так Постановою ВС у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 лютого 2018 року по справі №816/823/17 визнано правомірними дії органа ДВС, направлені на виконання постанов про стягнення з боржника виконавчого збору у відповідності до вимог Закону №1404 від 02.06.2016 р., незважаючи на подання стягувачем заяви про повернення виконавчих документів та прийняту державним виконавцем постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Джерело:
Судебно-юридическая газета