Алексія Муіньос Руїс: «Режисерки мають менше шансів заробити на кіно, ніж режисери»

Алексія Муіньос Руїс – режисерка та заступниця директорки Європейської жіночої аудіовізуальної мережі (EWA), створеної 2013 року для підтримки кінематографісток. На фестивалі Docudays UA 2017 вона модерувала дискусію про «жіночий погляд» у кіно. Учасниці з Грузії, Данії та України розповіли про труднощі, яким змушені давати раду режисерки в цих країнах, та сексизм у кіноіндустрії. Йшлося і про випадки, коли ім’ям співрежисерки нехтували, представляючи чоловіка-режисера як єдиного автора фільму, й про те, що кінематографістки рідше отримують гроші на фільм після невдалого проекту.

Загалом упереджене ставлення до режисерок та нерівна конкуренція на пітчингах – це одна з причин, які демотивують жінок у професії. Це підтверджує дослідження EWA, яке також презентували на фестивалі.

LB.ua поговорив із Алексією Муіньос Руїс про те, як вплинути на несправедливе фінансування, навіщо потрібні «жіночі» позначки на кіносайтах, й чому жінкам потрібно перестати перепрошувати.

У рамках діяльності EWA ви розповідаєте про перешкоди, з якими стикаються жінки в кіноіндустрії. Які з них довелося долати вам?

Перш за все, режисура не була моїм першим вибором. У Ла-Коруньї, звідки я родом, не було кіношколи, а попросити батьків підтримати моє навчання в Мадриді чи Барселоні я не могла. Тож мені бракувало рольових моделей. Я поступила в університет і почала будувати «нормальну» кар’єру. Кілька років я працювала в сфері технологій, але мені це не подобалось. Потім я почала займатися театром, пізніше – грати в короткометражних фільмах. Так я вперше потрапила в середовище людей, які знімають кіно, й раптом усвідомила, що вони – не ті недосяжні генії, якими я завжди їх уявляла. Не суцільні Гічкоки та Скорсезе. Отже, якщо вони можуть бути режисерами, то чому я не можу? Зрештою, я поступила до кіношколи. У моїй родині немає митців, і це рішення було доволі складне. Моя мама мене підтримала, а батько не розумів, навіщо я обрала цей шлях.

Найважче було подолати несприйняття. Я дуже довго шукала продюсера, який би взявся за мій сценарій. У якийсь момент я вирішила зосередитись на співпраці з жінками. Так я знайшла свою продюсерку, й отримала гарне фінансування від поважної організації. Зрозуміло, мені не казали: «Ми не станемо підтримувати ваш фільм, бо ви жінка». Мені просто тривалий час казали: «Ні».

У розмові про дискримінацію в кіногалузі несприйняття – це, напевне, проблема, яку найскладніше виявити. Адже як зрозуміти: тобі відмовляють, тому що ти жінка, чи тому що твоя ідея нежиттєздатна?

Справді, це неможливо з’ясувати. Але після восьми років відмов я, зрештою, отримала грант, який отримує лише десята частина заявників. І коли завершила фільм, – гарні відгуки від медіа. Тому я думаю, що чоловіки-продюсери, яким я пропонувала проект раніше, просто не довіряли мені. Різниця в роботі з чоловіками й жінками полягає в тому, що з жінками можна домовлятися, вони відкриті до пропозицій. Чоловіки наче постійно намагаються переконатися, чи ти серйозно налаштована до своєї роботи: «Чи ти справді хочеш це знімати?», «А ти впевнена, що впораєшся?».

Панельна дискусія на тему «Чому жіночий погляд має значення та навіщо галузі авторки»

Під час дискусії учасниці багато говорили про брак упевненості, який стоїть на заваді режисеркам. Чи вам не здається, що певною мірою це звучить як звинувачення?

Це справді так. Однак у цієї проблеми два боки. Суспільство вчить жінок бути невпевненими в собі. В сім’ї та освіті їх контролюють, повчають та сумніваються в них. Чоловіки завжди мають більше сили, щоб говорити голосніше, вони завжди більш самодостатні. Не всі, звісно, але більшість з них. Де б я не вчилася, дівчата завжди ніби мусили вибачатися за все, що роблять. У кіношколі вони представляли свої роботи, заздалегідь виправдовуючись: «Це ще потрібно доробити… Я не встигла як слід це закінчити…». Вони перепрошували ще до того, як щось показували. Так, нами керує страх бути відкинутими й недооціненими.

Але я думаю, що жінкам час ставати хоробрішими. Освіта має розкривати наші здібності, а не давати нам зрозуміти, що ми неготові до справжньої роботи.

Цей суб’єктивний досвід переживають багато жінок, але його важко представити у вигляді статистики. EWA, втім, спробувала це зробити. Розкажіть про дослідження, яке ви презентували на Docudays UA.

EWA дослідили ситуацію жінок у кіноіндустрії в семи європейських країнах: у Британії, Німеччині, Франції, Італії, Австрії, Хорватії та Швеції. Ми розглядали не лише дані про кількість фільмів, які зняли жінки і які потрапили на фестивалі та отримали нагороди тощо. Ми також провели якісне опитування про умови роботи в кіноіндустрії, в якому взяли участь близько 900 кінематографісток. Загалом виглядає, що найкраща ситуація наразі в Швеції. Там працювати над цієї проблемою почали ще в 2012 році. Багато країн імітують вирішення проблем нерівності в кіногалузі.

Однак про гендерну дискримінацію в кіно – як у галузі, так і в самих фільмах – дедалі частіше починають говорити на фестивалях. Я презентувала дослідження EWA в Каннах, на Берлінале, на Венеційському кінофестивалі, й можу сказати, що до цієї теми існує значний інтерес. Десять років тому не було жодної статистики про жінок у кіно. Тепер є національні та загальноєвропейське дослідження. Ситуація поволі змінюється – наприклад, останнім часом багато говорять про те, наскільки «чоловічим» і «білим» є Оскар. Ми віримо, що розголос наблизить вирішення цих проблем.

Результати дослідження EWA, які показують співвідношення жінок і чоловіків серед випускників кіношкіл, серед режисерів, які зняли фільми, та серед тих, хто отримав фінансування

Ще один результат з дослідження, який показує відповіді на питання «Які фактори демотивують жінок-режисерок»

Що найбільше вразило вас у результатах дослідження?

Різниця у фінансуванні фільмів чоловіків і жінок. Трохи більше половини жінок у Європі отримують кіноосвіту. Втім, галузь налічує лише 21 відсоток режисерок. Але загалом фінансування розподіляється так, що його отримують 84 відсотки чоловіків. Тобто 21 відсоток жінок отримує всього 16 відсотків фінансування. Що це значить? Що жінки знімають дешевші фільми. Що жінки частіше знімають документальне кіно. Що жінки мають знімати швидше, використовувати менші ресурси, маючи менше грошей на просування й рекламу – а це значить, що менше людей дізнаватиметься про фільми, які зняли жінки, що медіа звернуть на них меншу увагу. В такій ситуації неможливо інвестувати в щось. Звісно, ми можемо знімати з меншими бюджетами, але тоді йдеться не про роботу, а про виживання. Мало хто говорить про це, але жінки мають менше змоги заробляти на життя, знімаючи кіно, й мусять додатково працювати деінде.

Про це зауважили під час дискусії, й це правда: невдачі жінок вітають. Фільм «Нескінченна ніч» Ізабель Койшет, дуже талановитої, знаної режисерки, відкрив Берлінале в 2015-му. Але від нього відмовився дистриб’ютор, і його одразу випустили на DVD. Це прекрасна стрічка з Жюльєт Бінош і Рінко Кікуті, й ви не показуєте її в кінотеатрах? Ви що, жартуєте? Я почувалася ображено, коли дізналась про це. Сумніваюся, що так сталося б, якби режисером був чоловік. Знову ж таки, Койшет має достойну фільмографію. Уявіть, як ставляться до молодих режисерок.

Основна проблема з фінансуванням полягає в тому, що рішення практично завжди ухвалюють чоловіки. Власне, така ієрархія присутня в багатьох сферах, не лише в кіно. Як це змінити?

Через зміну загальної політики прийняття рішень. Мають бути квоти для органів, які ухвалюють рішення – щоб чоловіків і жінок у них було порівну. Цим мають займатися інституції, які надають фінансування. Думаю, це єдиний шлях.

Ви згадали про нове маркування фільмів на IMDb – F-Rating – для фільмів, які зняли жінки, чи фільмів із сильними жіночими персонажами. Навіщо це потрібно?

Це зроблено, щоб підвищити видимість режисерок і загалом жінок у кіно. Знаєте, що таке Бехдель-тест? Це такий специфічний критерій оцінювання: чи в фільмі бодай дві жінки й чи спілкуються вони між собою про щось, окрім чоловіків. По суті, це просто жарт. Але навіть крізь його призму стає зрозуміло, що справи кепські. Бехдель-тест існує, щоб просто звернути увагу, що жінки в кіно навіть часто не мають імен. Жінкам закидають, що вони страшенно балакучі – то чого ж ми не бачимо цього на екрані? «Жіноча» позначка потрібна, щоб позначити фільми, які трохи більш подібні до реального життя, ніж більшість стрічок.

Говорячи про «жіночий погляд» варто говорити й про специфічно жіночі досвіди в кіно, пов’язані, насамперед, із тілесністю. Як вам здається, їх також витісняють на маргінес?

Якось я читала рецензію на «Рай: любов» Ульріха Зайдля, де зображено секс літньої жінки та молодого й дужого африканця. Оглядач скаржився: мовляв, чому він узагалі мав бачити цю жахливу сцену й цю гидотну товсту напівголу жінку. Мене ледь не знудило від того тексту. Завдання критика – аналізувати та оцінювати фільм, а не принижувати жінок, чиї тіла видаються «неприйнятними». Якби це був чоловічий персонаж, ніхто би не звернув увагу. Чомусь кіногероїні, їхні тіла та досвіди в кіно більш вразливі до критики та агресії.

Яке ваше ставлення до концепції «жіночого погляду»?

Я, як режисерка, люблю зображати звичайних людей в ситуаціях, коли їх ніхто не бачить, та приділяти увагу їхнім емоціям. І так, у своїх роботах я даю голос жінкам. Однак я вважаю, що погляди жінок і чоловіків на секс і насильство різняться. Я ніколи не бачила, щоб жінка зображала зґвалтування як щось красиве. Проте для мене очевидно, що така різниця в погляді не закладена природою. Справа в культурі, вихованні й фільмах, які на нас упливають.

Источник: lb.ua

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан.