Концепция підвідомчості спорів - адміністративна чи цивільна. Постанова від 13 вересня 2017 року № 21-2465а16

Постанова від 13 вересня 2017 року № 21-2465а16

images 21-2465а16.doc

 

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2017 року                                                                                          м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гриціва М.І.,
суддів: Волкова О.Ф., Кривенди О.В., Прокопенка О.Б., –

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Новодолинської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (далі – Сільська рада), відділу Державного комітету України по земельних ресурсах в Овідіопольському районі Одеської області (далі – Відділ), третя особа – ОСОБА_2, про визнання нечинними рішень органу місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку, зобов’язання вчинити певні дії,

встановила:

У листопаді 2010 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив визнати нечинними та скасувати: рішення Сільської ради від 25 липня 2003 року № 105-11 про передачу у постійне користування ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (далі – рішення № 105-11, АДРЕСА_1 відповідно); рішення Сільської ради від 29 грудня 2003 року № 145-11 про передачу у постійне користування ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0172 га, що межує із вищезазначеною земельною ділянкою та розташована за АДРЕСОЮ­_1 (далі – рішення № 145-11); рішення Сільської ради від 29 грудня 2003 року № 148-11  про передачу у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,1172 га, що розташована за АДРЕСОЮ_1 (далі – рішення              № 148-11); державний акт серії ЯА № 357615, виданий ОСОБА_2 30 липня           2007 року на підставі Рішення № 148-11 (далі – Акт); зобов’язати Відділ скасувати реєстраційний запис № 010752900474 від 9 вересня 2007 року про реєстрацію Акта.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 вказав, що оскаржувані рішення Сільська рада прийняла щодо земельної ділянки, на якій розташований належний йому незакінчений будівництвом житловий будинок. Такі рішення порушують його право правомірно користуватися нерухомим майном та земельною ділянкою, на якій воно розташоване.

Суди встановили, що 26 грудня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за згоди виконавчого комітету Сільської ради уклали договір купівлі-продажу незакінченого будівництвом житлового будинку. Земельна ділянка, на якій розташований недобудований будинок, перебувала у правомірному користуванні продавця.

4 грудня 2006 року позивач отримав витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно за АДРЕСОЮ­_1 та звернувся до Сільської ради з заявою про передачу у власність спірної земельної ділянки. Але йому відмовили з посиланням на рішення №№ 105-11, 145-11, 148-11, про існування яких він дізнався з відповіді Сільської ради у 2007 році.

Овідіопольський районний суд Одеської області постановою від 18 квітня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2013 року, позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 листопада 2015 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.

ОСОБА_2 не погодився із рішенням суду касаційної інстанції і звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), – невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 26 квітня           2016 року (справа № 21-6579а15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. Просить скасувати постанову Овідіопольського районного суду Одеської області від 18 квітня 2011 року, ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2013 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 листопада 2015 року і закрити провадження у справі.

У зазначеній постанові Верховний Суд України дійшов висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельної ділянки у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України перевірила наведені у заяві доводи і дійшла висновку про таке.

У справі, про перегляд рішення суду касаційної інстанції в якій подана заява, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій виходили з того, що спір у цій  справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі – Суд) від 20 липня                 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, що «судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

З описаних вище обставин видно, що рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, ухвалено щодо прийнятих суб’єктом владних повноважень рішень про передачу у постійне користування та надання у власність земельної ділянки (тобто ненормативних актів, які вичерпують свою дію після їх реалізації), відносно яких існує спір про право цивільне, в межах якого (за наявності для цього підстав) можуть бути розв’язані й питання, пов’язані з реєстрацією права власності на спірну земельну ділянку. Позаяк це рішення, як і рішення судів попередніх інстанцій, помилково були прийняті в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС вони підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі – закриттю.

Рішення про закриття справи не обмежує сторони у реалізації захисту свого речового права в порядку цивільного судочинства.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Овідіопольського районного суду Одеської області від 18 квітня            2011 року, ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від                        12 вересня 2013 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від               24 листопада 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий                                                                        М.І. Гриців

Судді:                                                                                   О.Ф. Волков

О.В. Кривенда

                                                                                              О.Б. Прокопенко