Невірно складена боргова розписка перетворила договір займу на договорі зберігання

ВС/КЦС: Невірно складена боргова розписка перетворила договір займу на договорі зберігання (ВС/КЦС № 295/11438/16-ц від 31.01.2019)

Фабула судового акту: У даній справі кредитор звернувся до суду із позовом про стягнення зі свого боржника суми боргу із врахуванням індексу інфляції та 3% річних.

Рішенням суду першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, позов задоволено частково – з боржника стягнуто лише суму боргу без врахування індексу інфляції та штрафних санкцій.

Таке рішення судів було обґрунтовано тим, що оскільки відповідач взяв у позивача на тимчасове зберігання грошові кошти, які зобов’язався повернути, але у визначений сторонами строк взяті на себе зобов’язання не виконав, то між ними було укладено договір зберігання, а не договір позики, тому з відповідача підлягає стягненню лише 8 000,00 грн, які він взяв на зберігання. Оскільки правовідносин, які виникли між сторонами не є позиковими зобов’язаннями, то положення частини другої статті 625 ЦК України до них не можуть застосовуватися.

У своїй касаційній скарзі позивач мотивуючи свою незгоду із рішеннями судів вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій, досліджуючи надану ним розписку, дійшли помилкового висновку, що між позивачем та відповідачем було укладено договір зберігання грошових коштів, а не договір позики. Вказує, що в розписці про передачу 8 000,00 грн на тимчасове зберігання відповідачу не було зазначено номінали і серійні номери цих купюр лише тому, що на справді між сторонами було укладено договір позики, а не зберігання, як зазначили суди першої та апеляційної інстанцій. Вважає, що вирішуючи такі справи, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа. Також вказує, що наданою до суду розпискою зафіксовано укладення правочину та факт передачі грошових коштів не в якості речі, отриманої на зберігання, а в якості засобу розрахунків, тому суди дійшли неправильного висновку, що до вказаних правовідносин не може бути застосовано положення статті 625 ЦК України.

Переглядаючи справу на надаючи оцінку фактичним обставинам справи на обґрунтованості і законності судових рішень, які оскаржуються КЦС із такими доводами не погодився та вказав наступне.

У своїй постанові КЦС вказав, що згідно матеріалів справи відповідач отримав від позивача на тимчасове зберігання кошти в розмірі 8 000,00 грн та зобов’язувавсь повернути їх до певної дати. Про зазначене свідчить зміст наявної в матеріалах справи розписки.

Відповідно до частини першої статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до частини першої статті 937 ЦК України договір зберігання укладається в письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

При цьому не є грошовими зобов’язання, в яких грошові знаки використовуються не як засіб погашення грошового боргу, а виконують роль товару: зобов’язання передачі грошей, що випливають з угод обміну валюти, опціону, купівлі-продажу монет і банкнот, зобов’язання повернути грошові знаки, які перебували на зберіганні, передати перевізником банкноти за договором перевезення та ін.

З огляду на це положення статті 625 ЦК України не застосовуються до зазначених відносин.

Постанова

Іменем України

31 січня 2019 року

м. Київ

справа № 295/11438/16-ц

провадження № 61-12924св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ЛеськоА. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач — ОСОБА_4,

відповідач — ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на заочне рішення Богунського районного суду м. Житомира від 18 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 03 липня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 06 вересня 2011 року позивач надав відповідачу під розписку гроші в розмірі 8 000,00 грн терміном до 20 вересня 2011 року. Після закінчення встановленого ними строку відповідач суму позики не повертає, на телефонні дзвінки та направлену письмову претензію не відповідає, ухиляється від виконання взятого на себе зобов’язання.

У зв’язку з викладеним просивстягнути з ОСОБА_5 борг за договором позики від 06 вересня 2011 року із урахуванням індексу інфляції в розмірі 15 112,00 грн, а також 3 % річних в розмірі 1 180,00 грн.

Заочним рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 18 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалоюАпеляційного суду Житомирської області від 03 липня 2017 року, позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_5на користь ОСОБА_4 борг в розмірі 8 000,00 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат у справі.

Судові рішення мотивовані тим, що оскільки відповідач взяв у позивача на тимчасове зберігання грошові кошти, які зобов’язався повернути, але у визначений сторонами строк взяті на себе зобов’язання не виконав, то між ними було укладено договір зберігання, а не договір позики,тому з відповідача підлягає стягненню лише 8 000,00 грн, які він взяв на зберігання. Оскільки правовідносин, які виникли між сторонами не є позиковими зобов’язаннями, то положення частини другої статті 625 ЦК України до них не можуть застосовуватися.

26 липня 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив змінити заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог щодо стягнення додаткових коштів (по частині другій статті 625 ЦК України) з відповідача за прострочення повернення отриманих ним грошових коштів, не передаючи справи на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, досліджуючи надану ним розписку, дійшли помилкового висновку, що між позивачем та відповідачем було укладено договір зберігання грошових коштів, а не договір позики. Вказує, що в розписці про передачу 8 000,00 грн на тимчасове зберігання відповідачу не було зазначено номінали і серійні номери цих купюр лише тому, що на справді між сторонами було укладено договір позики,  а не зберігання, як зазначили суди першої та апеляційної інстанцій. Вважає, що вирішуючи такі справи, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа. Також вказує, що наданою до суду розпискою зафіксовано укладення правочину та факт передачі грошових коштів не в якості речі, отриманої на зберігання, а в якості засобу розрахунків, тому суди дійшли неправильного висновку, що до вказаних правовідносин не може бути застосовано положення статті 625 ЦК України.

Заперечення на касаційну скаргу до суду не надходили.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

12 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Суди встановили, що 06 вересня 2011 року ОСОБА_5 отримав від

ОСОБА_4 на тимчасове зберігання кошти в розмірі 8 000,00 грн та зобов’язувавсь повернути їх до 20 вересня 2011 року. Про зазначене свідчить зміст наявної в матеріалах справи розписки (а. с. 6).

За положеннями пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

У частині третій статті 203 ЦК України закріплено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У частині першій статті 509 ЦК України визначено, що зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 525 ЦК України).

Виходячи з викладеного та з урахуванням вказаних норм законодавства суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що між сторонами у справі було укладено договір зберігання коштів, оскільки зі змісту розписки, суди встановили, що ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_4 на тимчасове зберігання грошові кошти в розмірі 8 000,00 грн та зобов’язувався їх повернути 20 вересня 2011 року.

Відповідно до частини першої статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до частини першої статті 937 ЦК України договір зберігання укладається в письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що між сторонами у справі не виникли правовідносини позики, тому ними обґрунтовано було стягнуто на користь позивача лише 8 000,00 грн, які він передав відповідачу на тимчасове зберігання.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що між сторонами було укладеного договір позики, не підтверджені належними та допустимими докази, спростовуються встановленими судами обставинами справи.

Доводи ОСОБА_4 стосовно того, що йому неправильно було відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині стягнення додаткових коштів відповідно до статті 625 ЦК України є необґрунтованими з огляду на таке.

Не є грошовими зобов’язання, в яких грошові знаки використовуються не як засіб погашення грошового боргу, а виконують роль товару: зобов’язання передачі грошей, що випливають з угод обміну валюти, опціону, купівлі-продажу монет і банкнот, зобов’язання повернути грошові знаки, які перебували на зберіганні, передати перевізником банкноти за договором перевезення та ін.

З огляду на це положення статті 625 ЦК України не застосовуються до зазначених відносин.

Таким чином, суди правильно не застосували до спірних правовідносин положення частини другої статті 625 ЦК України.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, тому не заслуговують на увагу, оскільки всім обставинам, які викладені у позовній заяві судами надано належну оцінку. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Згідно частини першої статті 410 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 400401416419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Заочне рішення Богунського районного суду м. Житомира від 18 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 03 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді    

Джерело:

Протокол 

юридичний інтернет-ресурс