Положення ст. 625 ЦК України поширюються на усі види грошових зобов’язань в незалежності від природи їх виникнення

Положення ст. 625 ЦК України поширюються на усі види грошових зобов’язань в незалежності від природи їх виникнення – на підставі договору або делікту

1223501133_w0_h0_vs1

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої та апеляційної інстанцій

Предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року за невиконання грошового зобов’язання щодо відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди, підтверджених вироком суду.

 Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

 Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов’язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов’язання воно може бути грошовим або негрошовим.

 За змістом статей 524533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов’язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов’язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов’язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов’язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов’язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов’язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

 Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов’язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов’язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов’язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов’язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов’язань.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов’язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов’язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі.

Постанвоа Великої Палати Верховного Суду  від 6 травня 2018 року за посиланням:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/74838873

ОКРЕМА ДУМКА

Суддів Великої Палати Верховного Суду ЛященкоН.П., Ситнік О. М.

на постанову від 16 травня 2018 року

у справі № 686/21962/15-ц

провадження № 14-16цс18

Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) викладаємо окрему думку.

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за несвоєчасне виконання вироку Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 22 червня 2009 року в частині стягнення з відповідача на її користь 770 тис. грн майнових збитків та 10 тис. грн на відшкодування моральної шкоди. Позивачка просила стягнути з ОСОБА_4 на свою користь заборгованість, яка утворилась у зв’язку з невчасним виконанням зазначеного вироку, за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року в сумі 558 тис. 63 грн 29 коп. (інфляційні втрати в розмірі 485 тис. 940 грн та 3 % річних у розмірі 72 тис. 123 грн 29 коп.).

Заочним рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року, позов задоволено: стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за несвоєчасне виконання рішення суду за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року в розмірі 558 тис. 63 грн 29 коп. та судовий збір у розмірі 5 580 грн 63 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вироком суду на користь позивачки стягнуто з відповідача грошові кошти, які він не сплатив, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини другої статті Цивільного кодексу України(далі — 625 ЦК України), якими встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання.

17 липня 2016 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просив скасувати ухвалені у справі рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що до проголошення обвинувального вироку від 22 червня 2009 року та набуття ним чинності 30 вересня 2009 року між засудженим ОСОБА_4 та потерпілою ОСОБА_3 зобов’язальних правовідносин не існувало, угода про позику грошових коштів між ними не укладалася. Оскільки положення статті 625 ЦК України регулюють зобов’язальні правовідносини та поширюються на порушення грошового зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду (договірне зобов’язання), норми цієї статті не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, які виникли з недоговірного зобов’язання (делікту).

На розгляд Великої Палати Верховного Суду справу передано з огляду на те, що у постанові Верховного Суду України від 1 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14 висловлена позиція, згідно з якою відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди на підставі судового рішення є грошовим зобов’язанням, відповідальність за порушення якого встановлена статтею 625 ЦК України. Разом із тим, такий висновок не відповідає висновку цього суду, викладеному у постанові від 20 січня 2016 року у справі

№ 6-2759цс15, згідно з яким до правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, урегульовано Законом України «Про виконавче провадження» і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК України). Відсутність доступного, розумного й передбачуваного судового тлумачення частини другої статті 625 ЦК України призводить до порушення прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів осіб, інтересів держави.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року (далі — Постанова), касаційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, заочне рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 29 червня 2016 року залишено без змін.

Обґрунтовуючи таке рішення, суд вказав на те, що у статті 625 ЦК України визначені загальні підстави відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов’язання (договірного або деліктного) незалежно від підстав його виникнення.

З таким висновком Великої Палати Верховного Суду погодитись не можемо з огляду на таке.

Предметом позову в цій справі є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України, нарахованих за період з 1 вересня 2012 року по 1 жовтня 2015 року за невиконання вироку суду, яким на користь позивачки стягнуто з відповідача кошти на відшкодування майнових збитків і моральної шкоди.

За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.

Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов’язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших  правочинів, передбачених законом, а також  угод, які не передбачені  законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов’язки можуть виникати  з рішення суду.

Тобто, відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов’язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, — за наявності прямої вказівки про це в законі, як  установлено, наприклад, частиною четвертою статті 36, статтями 4346, частиною третьою статті 334, частиною третьою статті 653 ЦК України.

Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов’язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов’язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов’язують виникнення зобов’язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

Частиною другою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Грошові зобов’язання, відповідальність за які встановлена цією статтею, передбачають насамперед договірні правовідносини, про що свідчить системний аналіз положень розділу І «Загальні положення про зобов’язання» книги 5 цього Кодексу, в якому розміщено статтю 625 ЦК України.

Посилаючись на те, що приписи розділу І книги 5 цього Кодексу поширюються як на договірні зобов’язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов’язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу), оскільки розміщені в одній книзі, суд фактично урівняв такі зобов’язання щодо усіх наслідків їх невиконання. За логікою Постанови до деліктних правовідносин повинні застосовуватись усі положення глави 51 «Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання» розділу І книги 5 ЦК України, у тому числі щодо відшкодування збитків.

Традиційно підставами виникнення майнових зобов’язань називаються обставини, визначені законом як юридичні факти, у складі яких вирізняють договір і правопорушення (делікт). Судове рішення про відшкодування шкоди не є юридичним фактом, що породжує деліктні правовідносини, ним є сама шкода, як певні негативні зміни в майновому стані потерпілого, тому й самі деліктні правовідносини виникають в момент завдання шкоди.

Рішення суду за загальним правилом не може породжувати зобов’язання грошового характеру, тому що зобов’язання боржника завжди передує судовому рішенню. Судове рішення у цьому разі не виступає юридичним фактом, що породжує зобов’язання, а слугує підтвердженню факту певного правопорушення та визначає суму коштів, що становить зміст цього зобов’язання. Навіть у тому випадку, коли конкретна сума грошового зобов’язання (наприклад, при відшкодуванні шкоди) встановлюється судовим рішенням, вона ґрунтується на факті вчиненого раніше правопорушення, обраховує борг із моменту правопорушення. Суд, задовольняючи вимогу кредитора, тим самим визнає правомірними вимоги позивача та застосовує примус до стягнення шкоди. Тому судове рішення не породжує, а підтверджує підставу виникнення зобов’язання.

Слід також зазначити, що відшкодування шкоди — це відповідальність, а не боргове (грошове) зобов’язання, на шкоду не повинні нараховуватися проценти за користування чужими грошовими коштами.

Отже дія частини другої  статті 625 ЦК України не поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку із завданням шкоди.

У справі, яка розглядається, спір виник через тривале, на думку позивачки, невиконання вироку суду в кримінальній справі про стягнення на її користь з відповідача завданих матеріальних збитків та моральної шкоди.

Договірних правовідносин між сторонами, які б давали підстави стверджувати про наявність у відповідача як боржника грошового зобов’язання перед позивачкою як кредитором, у справі не встановлено.

За таких обставин погоджуємося з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 2 березня 2016 року у справі

№ 6-2491цс15, який полягає в тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п’ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов’язальних правовідносин. Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, урегульовано Законом України «Про виконавче провадження». Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з невиконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов’язання (стаття 625 ЦК України).

Судді   Н. П. Лященко О. М. Ситнік

Джерело