Не пропусти

Продаж майна під час дії ухвали суду про забезпечення позову – незаконний

image (10)

ПРОДАЖ МАЙНА ПІД ЧАС ДІЇ УХВАЛИ СУДУ ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ (НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ, ЗАБОРОНИ ВІДЧУЖЕННЯ) — НЕЗАКОННИЙ

Так, в ухвалі від 17 липня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (справа № 6-21250 св 13) дійшов висновку про те, що забезпечення судом позову у виді накладення арешту на об’єкт нерухомого майна означає, що цей об’єкт набуває правового режиму обмеженого в цивільному обороті. В тому разі, коли під час дії заборони відбувається відчуження такого майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин може визнаватися недійсним і є таким, що порушує публічний порядок. При цьому не має правового значення і не може бути перешкодою для визнання договору недійсним той факт, що ухвала суду про накладення арешту не була зареєстрована відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року (справа № 35523 св 13) суд касаційної інстанції зробив висновок, що укладення договору про відчуження незакінченого будівництвом будинку під час дії судової заборони на його відчуження (арешту) порушує публічний порядок, не залежно від того, що інформація про арешт була відсутня у відповідному державному реєстрі. При цьому оспорювати такий договір мають право не тільки його сторони, але й інша, заінтересована, особа, якщо права цієї особи можуть бути захищені в спосіб визнання правочину недійсним.

Згідно з ухвалою від 25 грудня 2013 року (справа № 6-37238 св 13) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що договори купівлі-продажу квартири, укладені під час строку дії ухвали суду про заборону відчуження квартири, є такими, що не відповідають вимогам закону, і можуть визнаватися недійсними. При цьому вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального права, а саме статей 203, 215, 216 ЦК України в поєднанні зі статтями 15, 16 ЦК України, статтями 151-153 ЦПК України та нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв’язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 домагаються визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 12 вересня 2014 року, стороною (сторонами) якого вони не є.

В обґрунтування позову позивачки зазначили, що предмет оспорюваного ними договору — квартира АДРЕСА_1, одночасно є предметом іншого їх позову до ПАТ «Банк «Камбіо», який розглядається окремо та по суті не вирішений. ОСОБА_7 та ОСОБА_8 посилалися на те, що вони є власниками зазначеної квартири та в іншому судовому провадженні оспорюють законність проведення реєстрації права власності на квартиру за Банком, тому відчуження ПАТ «Банк «Камбіо» спірної квартири під час дії судової заборони, накладеної на забезпечення їх позову, порушує їх права.  

Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов’язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову.

При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК Українизабезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

З урахуванням особливостей мети забезпечення позову, заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, і крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України).

Забезпечення позову по суті — це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України № 1952-ІV від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо.

З огляду на вищенаведене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, є помилковим висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що квартира АДРЕСА_1 станом на час укладення оспорюваного договору (12 вересня 2014 року) під забороною на відчуження фактично не перебувала.

Справа:  6-605цс16

Джерело