Відповідальність за зловживання процесуальними правами в адміністративному процесі

Кодекс адміністративного судочинства України в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року наповнений великою кількістю новел, зокрема в останньому введено абсолютно новий термін — зловживання процесуальними правами. Про дане явище було відомо завжди, а більше тим, хто мав справу з судочинством, однак норми законодавства завжди залишались осторонь цього, зокрема процесуальним кодексом жодної відповідальності за це не було передбачено.

У зв’язку із тим, що минула редакція Кодекс адміністративного судочинства України, не регулювала ці питання, це явище стало занадто популярним та розповсюдженим, при ведені справи сторонами та їх представниками, з різною метою: затягування процесу, ліквідації ризиків до винесення рішення і т.д. У попередньому законодавстві цей принцип виходив з норми про добросовісне виконання сторонами своїх зобов’язань.

Для боротьби з цією прогалиною в судочинстві в цілому, законодавець із внесенням змін в Кодекс адміністративного судочинства України, з метою підвищення дисциплінованості учасників процесу, врегулював дане питання та передбачив відповідальність за такі дії.

Зокрема, статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що  основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є зокрема, неприпустимість зловживання процесуальними правами.

Слід звернути увагу на те, що саме поняття «зловживання процесуальними правами» Кодекс не містить, з огляду на що, ці дії, вичерпний перелік яких не визначено, кваліфікуються суддею або колегією суддів в кожному конкретному випадку за їх суб’єктивною чи об’єктивною думкою. Саме такий підхід до кваліфікації дій сторін та їх представників є проблемним та може викликати складності та протести в процесі реалізації.

Однак, статтею 45 Кодексу адміністративного судочинства України визначено перелік дій, які можуть трактуватись судом як зловживання процесуальними правами, а саме:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;

2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;

3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

4) необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

5) узгодження умов примирення, спрямованих на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Як вже наголошувалось, вказаний перелік не є вичерпним та може доповнюватись в кожному конкретному випадку . Так, саме пунктом першим вищезазначеної статті зазначено, що зловживанням процесуальними правами є також вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення, тобто суд, фактично, може, з певних підстав або об’єктивно без них, розцінити ту чи іншу дію як зловживання процесуальними правами та застосувати, передбачену Кодексом, відповідальність.

Частиною 3 статті 45 КАС України законодавець передбачив одну із видів відповідальності за такі дії, зокрема: суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

На скільки виявиться дієвим на практиці цей метод, передбачити важко, адже законодавець не позбавляє сторін у справі повторно подати в тому числі і позовну заяву чи інші клопотання, цей принцип гарантований Конституцією, Конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 6 Конвенції) як доступ до правосуддя та є непорушним. Більше того, про проблемність застосування такої відповідальності можна стверджувати враховуючи і те, що із новими змінами до кодексу суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (частина 2 статті 6 КАС України).

Напевно, більш ефективна та дієва відповідальність, визначена статтею 139 КАС України, відповідно до якої, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Крім того, слід звернути увагу і на статтю 144 КАС України, відповідно до якої, заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених в суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

За зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству, статтею 149 КАС України передбачено штраф у сумі від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, інші заходи процесуального примусу за такі протиправні діяння не передбачаються. У разі повторного вчинення таких дій/бездіяльності сума штрафу становить від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Варто звернути увагу на той факт, що штраф може бути накладений не лише на сторону у справі, а й на представника такої сторони.

Отже, підсумовуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що законодавець здійснив крок вперед у вірному напрямку, вдосконаливши процес здійснення судочинства в України. Проблемним в такій імплементації є те, що вищезазначені новели є досить сирими та неконкретизованими, можливо й з огляду на відсутність певною мірою практики їх застосування в реаліях українського судочинства. Зазначені зміни, задля їх ефективності, потребують удосконалення на основі практичного застосування їх судами та відповідного аналізу.

Автор консультації: Юрист ЮК "Міллер", Лаврентьєв Дмитро

Источник