Здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання платником податків до державного бюджету в строк, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова – позиція Верховного Суду Україн

Здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов’язання платником податків до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 ПК України, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова – позиція Верховного Суду України у постанові від 16 червня 2015 року по справі № 21-377а15.

Відповідно до пункту 1 ч. 2 ст. б Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», платник єдиного внеску зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Відповідно до ч. 5 ст. 45 БК України, податки і збори (обов’язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.
Згідно з ст. 1 «Положення про єдиний казначейський рахунок», затвердженого Наказом Державного казначейства України від 26.06.2002 р. №122, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.07.2002 р. за №594/6882, єдиний казначейський рахунок (далі ЄКР) — це консолідований рахунок, відкритий Державному казначейству України в Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у системі електронних платежів Національного банку України (далі — СЕП).
Пунктом 2.1. «Положення про ЄКР» приписано, що ЄКР консолідує кошти державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, коштів інших клієнтів, обслуговування яких здійснюється органами Державного казначейства України та регламентується законодавством.
У відповідності до пункту 22.4 статті 22 Закону України від 5 квітня 2001 року № 2346-ІП «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» визначено, що при використанні розрахункового документа ініціювання переказу вважається завершеним з моменту прийняття банком платника розрахункового документа на виконання.

У відповідності до правової позиції Верховного Суду України у спорах такої категорії, зокрема, зазначається наступне: здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов’язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 ПК України, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов’язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених пунктом 126.1 статті 126 ПК України.
Для підтвердження факту несплати узгодженої суми грошового зобов’язання необхідно встановити, що у строк, передбачений пунктом 57.1 статті 57 ПК, платник податків не вчинював дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов’язання до державного бюджету. А оскільки такі суми зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов’язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов’язання у визначений вказаною нормою ПК строк, а відтак і для застосування на підставі пункту 126.1 статті 126 ПК штрафних (фінансових) санкцій.
Таким чином, заяви платників податків ДФС з проханням перевести сплачені податки, внески на належний рахунок у розумні строки, ДФС у більшості випадків ніяк не реагує, і не надає жодної відповіді, порушуючи при цьому законодавство, оскільки платниками податків були вжиті усі необхідні заходи щодо належної та вчасної сплати єдиного внеску, а бюджет не постраждав від такої помилки.
Крім того, на необхідності дотримання судами правила вирішення колізій у податковому законодавстві на користь платника податків наголошено також в остаточному рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України», а також у рішенні від 07.07.2011 у справі «Серков проти України».
В обох справах Європейський Суд дійшов висновку про порушення прав заявників, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі «якості закону» і не забезпечувало адекватного захисту від свавільного втручання у майнові права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника-платника податку, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.
Відповідно, на думку Європейського Суду, відсутність необхідної передбачуваності та чіткості національного законодавства, яка призводила до його суперечливого тлумачення, порушує вимоги Конвенції щодо «якості закону».
Адміністративними судами при вирішенні подібних спорів, також враховується позицію Європейського суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), відповідно до якого принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов’язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов’язана з іншим принципом відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов’язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи будь-який її орган схвалили певну концепцію, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у осіб (юридичних чи фізичних) стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
Отже, підсумовуючи викладене вище, якщо держава задекларувала певні правила поведінки при внесенні змін до порядку оподаткування (принцип стабільності податкового законодавства), то вона зобов’язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил.

Джерело