38

26.04.2017 року Верховний Суд України у справі №3-1522гс16 сформулював правову позицію щодо обчислення перебігу строку позовної давності, в спорах про стягнення 3% річних та інфляційних витрат після виконання боржником основного зобов’язання.

Даною постановою внесено ясність до низки питань, які викликані у зв’язку з неоднаковим застосуванням господарськими судами положень Глави 19 ЦК України, зокрема:

Чи є грошові суми, передбачені ст. 625 ЦК України, додатковим зобов’язанням в розумінні ст. 266 ЦК України, та чи впливає закінчення перебігу строку позовної давності за основним зобов’язанням на строк позовної давності при стягненні 3% річних та інфляційних витрат?

За який період можливо стягнути 3% річних та інфляційні витрати у разі тривалого невиконання зобов’язання?

Верховним Судом України висловлено наступну правову позицію:

«Главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов’язання, передбачених ст. 625 ЦК, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК).

Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов’язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення.

За таких обставин апеляційний суд у справі, що розглядається, приймаючи нове рішення про часткове задоволення позову, правильно виходив із того, що суд першої інстанції не взяв до уваги правову природу нарахувань, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК.

Відповідно, обґрунтованими є такі висновки суду апеляційної інстанції.

Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК), а тому 12 квітня 2016 року (дата здійснення розрахунку за виконані роботи) і є датою, коли зобов’язання припинилося.

Законодавець визначає обов’язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв’язку з чим таке зобов’язання є триваючим.

Зважаючи на викладене, висновок суду першої інстанції про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних у зв’язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу – помилковий, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні ст. 266 ЦК.

Враховуючи, що позивач звернувся за стягненням інфляційних втрат і річних відсотків за весь період прострочення платежу, то суд повинен встановити, чи дотримано строки позовної давності. Позивач визначив період для стягнення 3 % річних із 12 квітня 2013 року по 12 квітня 2016 року, інфляційних втрат – із 1 травня 2013 року по 31 березня 2016 року, з позовом звернувся 28 квітня 2016 року, тому задоволенню підлягають вимоги про стягнення 769 080,78 грн інфляційних втрат, нарахованих за період із 1 травня 2013 року по 31 березня 2016 року та 82 890,74 грн – 3 % річних за період із 28 квітня 2013 року по 11 квітня 2016 року. У стягненні 3 % річних у сумі 1 151,25 грн за період із 12 квітня 2013 року по 27 квітня 2013 року слід відмовити, застосувавши наслідки спливу позовної давності».

Крім того, ВСУ зазначено: «наведені заявником доводи про неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч. 2 ст. 264 ЦК (переривання строку позовної давності) не знайшли підтвердження, оскільки зазначені норми не підлягають застосуванню до правовідносин у справі, яка розглядається, ураховуючи встановлені судами фактичні обставини цієї справи».

Підсумовуючи викладене в постанові Верховного Суду України, вимоги про стягнення грошових коштів передбачених ст. 625 ЦК України не є додатковими вимогами, в розумінні ст. 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу строку позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення строку позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливо до моменту фактичного виконання зобов’язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

Джерело

   /></p>
<p align=П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

26 квітня 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Жайворонок Т.Є.,
суддів: Берднік І.С.,
Ємця А.А.,

за участю представників:Служби автомобільних доріг у Рівненській області – ОСОБА_1,Державного агентства автомобільних доріг України – ОСОБА_2, –розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи – підприємця (далі – ФОП) ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 918/329/16 за позовом ФОП ОСОБА_3 до Служби автомобільних доріг у Рівненській області (далі – Служба), третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – Державне агентство автомобільних доріг України, про стягнення 853 122,77 грн,в с т а н о в и л а:У квітні 2016 року приватне підприємство «Ферарі» (далі – ПП «Ферарі») звернулося до суду з позовом до Служби про стягнення коштів за договором підряду, посилаючись на те, що ним у повному обсязі виконано роботи з поточного ремонту дороги за цим договором, натомість Служба своїх зобов’язань з оплати робіт не виконала. Зазначені обставини встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, на підставі якого видано наказ про стягнення заборгованості зі Служби на користь ПП «Ферарі». Після збільшення позовних вимог ПП «Ферарі» просило стягнути зі Служби на свою користь інфляційні втрати за період із квітня 2013 року по квітень 2016 року у сумі 769 080,78 грн і 3 % річних за період із 12 квітня 2013 року по 12 квітня 2016 року у сумі 84 041,99 грн на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК).30 травня 2016 року ПП «Ферарі» звернулося до суду із заявою в порядку ст. 25 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) про заміну позивача на правонаступника – ФОП ОСОБА_3 у звя’зку з укладенням між ними 26 травня 2016 року договору про відступлення права вимоги за договором підряду, укладеним між ПП «Ферарі» та Службою.Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 6 червня 2016 року замінено позивача – ПП «Ферарі» його процесуальним правонаступником – ФОП ОСОБА_3.Служба проти позову заперечила, просила відмовити у його задоволенні у зв’язку зі спливом позовної давності.Рішенням Господарського суду Рівненської області від 29 червня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 12 серпня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто зі Служби на користь ФОП             ОСОБА_3 769 080,78 грн – суму, на яку збільшився борг у зв’язку з інфляційними процесами, та 82 890,74 грн – 3 % річних. У задоволенні позову про стягнення 1 151,25 грн – 3 % річних – відмовлено.Постановою Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року постанову апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі.У заяві про перегляд з підстави, передбаченої п.1 ч. 1 ст. 11116 ГПК, ФОП ОСОБА_3 просить скасувати постанову суду касаційної інстанцій та залишити в силі постанову апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ч. 2 ст. 264, ч. 2 ст. 625 ЦК.В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України 19 жовтня 2016 року у справі № 908/1157/16 та від 13 січня 2016 року у справі № 910/12402/15, правовідносини в яких є подібними до правовідносин у справі, яка розглядаєтьсяЗаслухавши суддю-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню.У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 14 грудня 2012 року між ПП «Ферарі» (підрядник) і Службою (замовник) укладено договір НОМЕР_1 (далі – Договір), за умовами якого підрядник зобов’язався надати послуги з поточного середнього ремонту автомобільної дороги Князівка – Вітковичі – Т 1811 – Хотин на ділянці 9+200 – км 14+600 за рахунок коштів державного бюджету відповідно до умов Договору, а замовник – прийняти і оплатити такі послуги  (п. 1.1 Договору).Пунктами 3.1 та 4.1 Договору визначено, що його ціна становить 7 880 935,00 грн (із ПДВ) та може бути зменшена за взаємною згодою сторін. Розрахунки за надані послуги замовник здійснює шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок підрядника.Згідно з п.п. 5.1, 5.2 Договору строк надання послуг: грудень 2012 року – травень 2013 року, місце надання послуг – автомобільна дорога Князів – Вітковичі – Т 1811 – Хотин на ділянці км 9+200 ­– км 14+600.Відповідно до п.п. 6.1, 6.3 Договору замовник зобов’язаний своєчасно та в повному обсязі сплачувати за надані послуги та прийняти послуги згідно з актом виконаних робіт (Ф-КБ-2в), а підрядник зобов’язаний забезпечити надання послуг у строки, встановлені цим Договором.Пунктом 7.1 Договору визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов’язань за ним сторони несуть відповідальність, передбачену законами та цим Договором.Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2012 року, а щодо зобов’язань – до повного і належного їх виконання (п. 10.1 Договору).Позивач виконав, а позивач прийняв роботи, обумовлені Договором, що підтверджується актом приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2012 року. Загальна вартість виконаних робіт становить 933 800,00 грн. Виконання робіт саме у грудні підтверджується також рішенням Господарського суду Рівненської області  від 18 травня 2015 року у справі № 918/422/15, довідкою ДФІ в Кіровоградській області від 28 жовтня 2014 року № 06-09/306-з, журналом-ордером і відомістю по рахунку 361, бухгалтерською довідкою від 2 червня 2016 року № 18/1174.Оскільки акт приймання виконаних робіт за грудень 2012 року не містить дати його складення та підписання, суди на підставі ст.ст. 251–254, 509, 854, 882 ЦК та ст. 321 Господарського кодексу України встановили, що строк оплати за зобов’язаннями, які виникли з Договору, із врахуванням вихідних та святкових днів настав 3 січня 2013 року.Відповідач взятий на себе обов’язок із проведення розрахунків у добровільному порядку не виконав, у зв’язку з чим рішенням Господарського суду Рівненської області від 18 травня 2015 року у справі  № 918/422/15 з відповідача на користь позивача стягнуто 933 800,00 грн основної заборгованості за Договором та 18 676,00 грн судового збору.2 червня 2015 року на виконання рішення Господарського суду Рівненської області  від 18 травня 2015 року у справі № 918/422/15 судом видано відповідний наказ.Фактичне виконання судового рішення відбулося 12 квітня 2016 року, про що свідчить меморіальний ордер на суму 952 476,00 грн № 36.У зв’язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов’язань з оплати виконаних робіт позивачем  нараховано 769 080,78 грн інфляційних втрат за період із квітня 2013 року по квітень 2016 року та 84 041,99 грн – 3 % річних за період із 12 квітня 2013 року по 12 квітня 2016 року.До суду з позовом ПП «Ферарі» звернулося 28 квітня 2016 року, заяву про збільшення позовних вимог від 26 травня 2016 року направило до суду 27 травня 2016 року.30 травня 2016 року ПП «Ферарі» звернулося до суду із заявою в порядку ст. 25 ГПК про заміну позивача на правонаступника – ФОП ОСОБА_3 у звя’зку із укладенням між ними 26 травня 2016 року договору про відступлення права вимоги за Договором, укладеним між ПП «Ферарі» та Службою.Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 6 червня 2016 року замінено позивача – ПП «Ферарі» його процесуальним правонаступником – ФОП ОСОБА_3.Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що:– розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат позивачем здійснено правильно і заявлені вимоги підлягають задоволенню у повному обсязі;– оскільки строк виконання зобов’язання з оплати виконаних робіт настав 3 січня 2013 року, право на звернення до суду з позовом про стягнення 3 % річних і інфляційних втрат за період із квітня 2013 року до квітня 2016 року виникло у позивача з 3 січня 2013 року і закінчилося 3 січня 2016 року, тобто позов заявлено зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем;– мало місце переривання перебігу позовної давності щодо основної суми заборгованості шляхом звернення позивача до суду з відповідним позовом та проведення відповідачем розрахунків 12 квітня 2016 року, проте визнання боржником основного боргу не є доказом визнання ним і додаткових вимог кредитора. Оскільки позовна давність спливла за основною вимогою, то вважається, що вона спливла і стосовно додаткової вимоги.Разом із тим у справі № 910/12402/15, копію постанови в якій надано для порівняння, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення 3 % річних та інфляційних втрат з огляду на те, що за змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.У справі № 908/1157/16 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення 3 % річних за період із 27 квітня 2013 роду до 16 березня            2016 року та інфляційних втрат за період із травня 2013 року до лютого 2016 року з огляду на таке. На виконання судового рішення в іншій справі між тими самими сторонами про стягнення суми основного боргу, 3 % річних та інфляційних втрат (за інший період) від 29 травня 2013 року відповідачем сплачено заборгованість 17 березня 2016 року. Якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов’язання. Позивачем заявлено до стягнення 3 % річних за період із 16 березня 2013 року до 16 березня 2016 року та інфляційних втрат за період із квітня 2013 року до березня 2016 року, які мають компенсаційний характер. Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що позивач звернувся з позовом (27 квітня 2016 року) в межах загального трирічного строку позовної давності.Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.У справі, яка розглядається, судами встановлено, що обов’язок відповідача з оплати виконаних робіт настав 3 січня 2013 року, проте фактично зобов’язання було виконано 12 квітня 2016 року на виконання рішення Господарського суду Рівненської області  від 18 травня 2015 року у справі № 918/422/15. Саме 12 квітня 2016 року є датою припинення зобов’язання між сторонами Договору.За змістом положень ст. 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст. 530 ЦК).Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК).Положеннями ст. 611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.Зокрема, статтею 625 ЦК врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов’язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми   боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.Формулювання ст. 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні  положень ст. 549 ЦК і ст. 230 ГК.Отже, за  змістом  наведеної  норми  закону  нарахування  інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.Правовий аналіз положень ст.ст. 526, 599, 611, 625 ЦК дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за Договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього Договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за  час прострочення.Разом із тим, главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов’язання, передбачених ст. 625 ЦК, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК).Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов’язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення.За таких обставин апеляційний суд у справі, що розглядається, приймаючи нове рішення про часткове задоволення позову, правильно виходив із того, що суд першої інстанції не взяв до уваги правову природу нарахувань, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК.Відповідно, обґрунтованими є такі висновки суду апеляційної інстанції.Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК), а тому 12 квітня 2016 року (дата здійснення розрахунку за виконані роботи) і є датою, коли зобов’язання припинилося.Законодавець визначає обов’язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв’язку з чим таке зобов’язання є триваючим.Зважаючи на викладене, висновок суду першої інстанції про сплив строку позовної давності за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних у зв’язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу – помилковий, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні ст. 266 ЦК.Враховуючи, що позивач звернувся за стягненням інфляційних втрат і річних відсотків за весь період прострочення платежу, то суд повинен встановити, чи дотримано строки позовної давності. Позивач визначив період для стягнення 3 % річних із 12 квітня 2013 року по 12 квітня 2016 року, інфляційних втрат – із 1 травня 2013 року по 31 березня 2016 року, з позовом звернувся 28 квітня 2016 року, тому задоволенню підлягають вимоги про стягнення 769 080,78 грн інфляційних втрат, нарахованих за період із 1 травня 2013 року по 31 березня 2016 року та 82 890,74 грн –
% річних за період із 28 квітня 2013 року по 11 квітня 2016 року. У стягненні 3 % річних у сумі 1 151,25 грн за період із 12 квітня 2013 року по 27 квітня 2013 року слід відмовити, застосувавши наслідки спливу позовної давності.Не погодившись із такими висновками апеляційного суду, суд касаційної інстанції допустив неоднакове й неправильне застосування норм матеріального права, тому постанова Вищого господарського суду України підлягає скасуванню із залишенням в силі постанови апеляційного суду.Водночас наведені заявником доводи про неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч. 2 ст. 264 ЦК не знайшли підтвердження, оскільки зазначені норми не підлягають застосуванню до правовідносин у справі, яка розглядається, ураховуючи встановлені судами фактичні обставини цієї справи.Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.Згідно з квитанцією від 29 листопада 2016 року НОМЕР_2 ФОП ОСОБА_3 сплачено судовий збір у розмірі 16 635,90 грн за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.Таким чином, зі Служби підлягають стягненню на користь ФОП ОСОБА_3 витрати зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.Керуючись п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»,  ст.ст. 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року у справі № 918/329/16 задовольнити.Постанову Вищого господарського суду України від 25 жовтня 2016 року скасувати, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 12 серпня 2016 року залишити в силі.Стягнути зі Служби автомобільних доріг у Рівненській області на користь фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 16 635,90 грн (шістнадцять тисяч шістсот тридцять п’ять гривень дев’яносто копійок) витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.Видачу наказу доручити Господарському суду Рівненської області.Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116  ГПК.Підписи суддів:

Залишити відповідь