Зразки позовних заяв про зняття арешту з майна:
- Позовна заява про визнання права власності на майно та зняття арешту з автомобілю
- Позовна заява про визнання права власності та зняття арешту (за відсутністью правових підстав)
- Позовна заява про захист прав споживача, визнання права власності на майно та зняття з нього арешту
- Позовна заява про звільнення майна з-під арешту у зв’язку з пропущенням строку пред’явлення виконавчого документа (з посиланням на СР за цією позовною заявою)
- Позовна заява про звільнення успадкованого майна з-під арешту
- Позовна заява про зняття (скасування) арешту з майна та клопотання про витребування доказів судом
- Позовна заява про зняття арешту з автомобіля та припинення його розшуку (у зв’язку з поверненням виконавчого документа стягувачу)
- Позовна заява про зняття арешту з майна (виконавче провадження з стягнення аліментів)
- Позовна заява про зняття арешту з майна (помилкове внесення запису в реєстр)
- Позовна заява про зняття арешту з майна (помилково накладеного виконачою службою)
Частиною 1 статті 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно з ч. ч. 1, 2 статті 325 Цивільного кодексу України суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
Статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Таким чином, набуття права власності, відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України – це певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення суб’єктивного права власності на певні об’єкти.
Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 334 ЦК України).
В даному випадку, між позивачем та відповідачем було укладено правочин, який за своєю правовою природою є договором купівлі продажу.
Статтею 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Правом власності у розумінні ст. 316 Цивільного кодексу України є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно зі статтею 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес АД” проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Статтею 317 Цивільного кодексу України встановлено, що всі суб’єкти права власності (український народ, фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права) є рівними перед законом.
Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Частинами 1 та 2 статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.
