15

ВС: Якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглянув справу №  904/2404/18 та встановив, що положеннями ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» не встановлено ставку судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів.

Обставини справи

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області заяву ТОВ «У» про забезпечення доказів та додані до неї документи повернуто на підставі ч.ч. 3, 4 ст. 111 ГПК України.

Ухвала мотивована тим, що відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду заяви про вжиття запобіжних заходів, одним із видів яких є забезпечення доказів, судовий збір становить 0,5 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тоді як товариством не надано доказів сплати судового збору при поданні вказаної вище заяви.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області скасовано. Справу передано на розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області.

Скасовуючи ухвалу господарського суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що норами ГПК України передбачена сплата судового збору за подання заяви про забезпечення доказів у розмірі, встановленому законом, тоді як Законом України «Про судовий збір» не передбачена сплата судового збору за подання заяви про забезпечення доказів безпосередньо до господарського суду.

Висновок Верховного Суду

ВС зазначив, що спеціальним законом, який визначає правові засади справляння судового збору, є Закон України «Про судовий збір».

Наведеним законом не передбачено ставки судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, а ставки за подання заяви про забезпечення доказів при зверненні до суду загальної юрисдикції та до адміністративного суду є відмінними, і навіть для суду загальної юрисдикції вони розмежовуються за ставками в залежності від суб’єкта подання відповідної заяви – для юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців та фізичних осіб.

Таким чином, встановлюючи порядок нормативного регулювання сплати судового збору в частині визначення ставок, які мають сплачувати суб’єкти справляння судового збору, законодавець запровадив в тому числі їх диференціацію залежно від суб’єктного складу учасників правовідносин.

Враховуючи вищевикладене, Верховний Суд вважає безпідставними доводи касаційної скарги щодо можливості застосування до даних правовідносин сторін аналогії закону або аналогії права.

Оскільки положеннями ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» не встановлено ставку судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо необхідності тлумачити норми права на користь особи, що звернулася з заявою про забезпечення доказів, адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки.

Крім того, ВС зазначив, що наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 911/1521/18, яка була врахована судом апеляційної інстанції під час прийняття постанови, що оскаржується.

Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції, підстави для скасування постанови апеляційного суду Верховним Судом не встановлені.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, чи допускається накладення арешту на грошові кошти, що знаходяться на рахунку для виплати заробітної плати.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.