Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) постановив рішення по справі № 44151/12 Tempel проти Чеської Республіки. Справа стосувалася повторного провадження в суді першої інстанції та апеляційного провадження протягом 10 років за звинуваченнями у вбивстві.

Обставини справи

Заявник Robert Tempel є громадянином Чехії, який народився в 1973 році, який відбуває вирок до довічного ув’язнення у в’язниці Валдіце (Чехія).

З вересня 2004 року до березня 2007 року заявник чотири рази був виправданий за звинуваченнями у вбивстві двома різними палатами обласного суду м. Пльзень в першій інстанції. Апеляційний суд, Вищий суд м. Прага, передавали справу кожного разу, коли виявляли недолік в оцінюванні судами першої інстанції доказів, зокрема, спосіб, в який вони поставили під сумнів свідчення головного свідка обвинувачення, які були головними свідченням проти заявника.

У травні 2007 року Вищий суд скасував четверте рішення суду першої інстанції на користь заявника та передав справу до іншого суду першої інстанції в межах своєї юрисдикції, обласного суду м. Прага.

У листопаді 2008 року цей суд визнав заявника винним у вбивстві та засудив його до довічного ув’язнення.

Він встановив, що свідчення свідка мали лише незначні розбіжності і були достовірними щодо ключових фактів. Це було підтверджено також іншими доказами. Вищий суд підтвердив засудження в грудні 2009 року. В липні 2011 року Верховний Суд відхилив апеляцію заявника з питань права.

Під час провадження конституційний суд відхилив три конституційні скарги заявника: після повернення справи до іншої палати того ж суду першої інстанції; після передачі справи до іншого суду першої інстанції та порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції.

Заявник відкрив провадження для відшкодування збитків у зв’язку з тривалістю кримінального провадження, з березня 2002 до квітня 2012 року. У 2013 році окружний суд № 2 м. Прага виявив порушення його права на судовий розгляд протягом розумного строку, але відхилив його позов про відшкодування збитків.

Це рішення було підтверджено вищими судами, в тому числі конституційним судом у квітні 2016 року.

Покладаючись на статтю 6 §1 (право на справедливий судовий розгляд), заявник скаржився на те, що його справа була передана до іншого суду першої інстанції, а також на поведінку апеляційного суду. Він також подав скаргу відповідно до того ж положення на тривалість провадження.

ЄСПЛ повторив, що національні суди в першу чергу повинні тлумачити національне законодавство, а також те, що вони не повинні ставити під сумнів їх думку, якщо не було грубого порушення таких положень.

Він зазначив, що Вищий суд двічі застосовував статтю 262 Кримінально-процесуального кодексу для передачі справи заявника, одного разу – до іншої палати обласного суду Пльзеня та одного разу – до іншого суду першої інстанції, обласного суду м. Прага, який в кінцевому підсумку визнав його винним. Проте, згідно з прецедентним правом конституційного суду рішення відповідно до статті 262 повинно бути «повністю винятковим».

Крім того, під час скасування рішень суду першої інстанції Вищий суд здебільшого критикував нижчий суд за його оцінювання доказів та надійність ключового свідка. Такий підхід суперечить статті 263 § 7 Кримінально-процесуального кодексу в тлумаченні конституційним судом, який вказав, що апеляційний суд зобов’язувало оцінювання доказів, проведене судом першої інстанції, якщо воно не стосувалося доказів, які апеляційний суд самостійно розглядав на відкритому слуханні.

Дійсно, коли Вищий суд передав справу до іншої палати обласного суду м. Пльзень вдруге, на підставі доказів він дійшов альтернативних висновків, ніж суд першої інстанції, не заслуховуючи ключового свідка. Згодом, коли він передав справу до іншого суду першої інстанції, рішення Вищого суду містило формулювання, які можливо тлумачити як припущення, що суд першої інстанції повинен дійти інших висновків щодо надійності свідка, а також те, що апеляційний суд лише б визнав засудження.

Суд зазначив, що такі висновки не відповідали довготривалому прецедентному праву конституційного суду, що апеляційний суд не міг оцінити надійність особливого свідка, якщо б свідок не був заслуханий. Згідно з цим прецедентним правом він також не повинен скасовувати рішення про виправдання, якщо сумніви суду першої інстанції щодо провини обвинуваченого не мали сутності або за будь-яких обставин надати суду першої інстанції вказівки стосовно того, чи повинен він визнати обвинуваченого винним або ні.

Вищий суд не надав жодних підстав для обґрунтування свого рішення не заслуховувати ключового свідка безпосередньо та самостійно оцінити його надійність, хоча було б відповідним надати такі підстави, оскільки розбіжність у думках між судами першої інстанції та апеляційними судами включали надійність цієї особи.

Крім того, Вищий Суд не повинен був засновувати сумніви в незалежності та неупередженості суддів суду першої інстанції та висновок, що цей суд не виконав обов’язкові вказівки виключно на тому факті, що суд зробив фактичні висновки про провину заявника, які відрізнялися від його власної точки зору.

Суд вважав, що процедурний підхід Вищого суду міг навести обласний суд м. Прага на висновок, що єдиним рішенням, яке прийняв би Вищий суд і яке б завершило провадження, був засуджувальний вердикт. Суд вказав, що послідовність подій яскраво вказувала на дисфункцію в роботі судових органів, що свідчить про загальну справедливість провадження у справі заявника. Відповідно, мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції.

Суд спочатку встановив, що заявник не отримав належного та достатнього відшкодування на національному рівні за шкоду, завдану йому затягнутим кримінальним провадженням, відхиленням заперечення уряду та визнанням цієї скарги прийнятною.

Він зазначив, що тривалість провадження – більше 10 років, було можливо приписати переважно тому, що справу повторно передавали до суду першої інстанції. Заявник жодним чином не сприяв затримкам, здебільшого це робив прокурор, який подавав апеляції.

Таким чином, Суд не міг вважати проміжок часу, який минув, обґрунтованим, виявивши наступне порушення статті 6 § 1.

Справедлива сатисфакція (стаття 41)

Суд постановив, що Чеська Республіка повинна виплатити заявникові 12 500 євро відшкодування моральної шкоди та 219 євро вартості і витрат.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.