Не кожна електронна правова угода вимагає створення окремого електронного договору у вигляді окремого електронного документа. Електронний договір можна укласти в спрощеній формі, а можна класично – у вигляді окремого документа.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 12 січня 2021 року у справі № 524/5556/19.
Обставини справи
Позивач просила суд визнати недійсним пункт 4.3. договору про надання фінансового кредиту та визнати цей договір у цілому недійсним.
Він, зокрема, зазначав, що договір про надання фінансового кредиту ним не підписаний, сторони не погодили всі істотні його умови. Оспорюваний договір містить несправедливі умови, суперечать принципу сумлінності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків, направлених на погіршення становища споживача, що є підставою для визнання такого договору недійсним.
Також відсутні докази передачі йому відповідачем кредитних коштів, тому договір не може вважатися укладеним.
Рішенням місцевого суду позов залишено без задоволення.
Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір про надання фінансового кредиту, укладений між сторонами в електронній формі, містить електронний підпис позивачки та представника ТОВ “КУ “Європейська кредитна група”, тому має силу договору, який укладений в письмовій формі й підписаний сторонами, що відповідає положенням Закону “Про електронну комерцію”.
Позиція ВС
ВС зазначив, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК).
Важливо, щоб електронний договір включав всі істотні умови для відповідного виду договору, інакше він може бути визнаний неукладеним або недійсним, у зв’язку з недодержанням письмової форми в силу прямої вказівки закону.
У силу частини першої статті 638 ЦК договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір про надання фінансового кредиту підписаний позивачкою за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, тобто належними та допустимими доказами підтверджено укладання між сторонами спірного правочину. Без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений. Сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов правочину, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.
Доказів протилежного матеріали справи не містять, позивачкою таких не надано, що в силу положень статей 12, 81 ЦПК є її процесуальним обов’язком.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18; від 9 вересня 2020 року у справі № 732/670/19.
Тобто судова практика у цій категорії справ є незмінною.
