Правову допомогу клієнтам адвокати надають на підставі договору про надання правової допомоги. Та часто так буває, що клієнт не читає договір або ж не усвідомлює наслідків того, що написано у договорі. А адвокат в ньому прописує додатковий гонорар, у розмірі 10% від присудженої на користь клієнта грошової суми або ринкової вартості рухомого/нерухомого майна. І вже після розгляду справи судом клієнт раптом розуміє, що щось тут не так.

Тож, виникає питання, чи повинен клієнт сплатити на користь адвоката такий гонорар. Так,  Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 754/3571/16-ц, яка цікава таким.

Адвокат звернувся до суду із позовом до клієнта про стягнення коштів. Позовна заява мотивована тим, що 7 грудня 2015 року між ним, як адвокатом, що діє на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, та  клієнтом було укладено угоду про надання правової допомоги.

Стверджував, що умови угоди ним було виконано в повному обсязі та належним чином, однак відповідачем порушено зобов’язання щодо сплати йому гонорару.

Так, пунктом 5.1 Угоди встановлено, що адвокат приймає на себе зобов`язання з надання такої правової допомоги: представляє інтереси клієнта в компетентному суді апеляційної інстанції у цивільній справі № 754/4353/14-ц за позовом жінки до чоловіка про розподіл майна подружжя.

На виконання умов Угоди ним було підготовлено апеляційну скаргу від імені клієнта та заперечення проти апеляційної скарги чоловіка, представлено інтереси клієнта у судових засіданнях у Апеляційному суді м. Києва.

Відповідно до пункту 3.1 Угоди – в день отримання коштів та/або рухомого/нерухомого майна у справі за позовом жінки до чоловіка про розподіл майна подружжя клієнт сплачує адвокату додатковий гонорар у розмірі 10% від присудженої на користь клієнта грошової суми та/або ринкової вартості рухомого/нерухомого майна.

На підставі викладеного позивач просив стягнути із відповідача грошові кошти у розмірі 148 833,45 грн. Пізніше відповідач подала зустрічний позов про визнання Угоди недійсною.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що адвокат під час представництва її інтересів у Апеляційному суді м. Києва не діяв на підставі угоди про надання правової допомоги, а діяв згідно з пунктом 1 статті 42 ЦПК України, як фізична особа за довіреністю.

Також вважала, що зазначена угода не відповідає Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», за змістом статті 26 якого та статті 14 Правил адвокатської етики, адвокатська діяльність здійснюється виключно на підставі договору про надання правової допомоги.

Отже, угода, як правочин, не передбачена Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а тому на підставі статті 215 ЦК України та пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 грудня 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» може бути визнана недійсною.

Рішення суду

Справа між клієнтом та адвокатом неодноразово розглядалась судами. Рішенням Деснянського районного суду м. Києва позов та зустрічний позов клієнтки залишено без задоволення. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва рішення суду першої інстанції  залишено без змін.

Верховний Суд ухвалу Апеляційного суду міста Києва в частині вирішення позовних вимог адвоката до клієнта про стягнення коштів скасував, справу в цій частині направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Київський апеляційний суд змінив лише мотивувальну частину рішення Деснянського районного суду міста Києва.  В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Києва залишено без змін.

Висновок Верховного Суду

Розглядаючи справу, ВС зауважив, що відповідно до пункту 3.1 Угоди про надання правової допомоги клієнт сплачує адвокату гонорар у такому розмірі та у такі строки:

– у день підписання цієї угоди клієнт сплачує гонорар адвокату у розмірі 4 000 грн;

– у день отримання коштів та/або рухомого/нерухомого майна у справі за позовом жінки до чоловіка про розподіл майна подружжя клієнт сплачує адвокату додатковий гонорар в розмірі 10 % від присудженої на користь клієнта грошової суми та/або ринкової вартості рухомого/нерухомого майна.

Посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 462/9002/14-ц, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що встановлення додаткового гонорару в розмірі 10 % від присудженої на користь клієнта грошової суми та/або ринкової вартості рухомого/нерухомого майна – не відповідає визначеним законом  критеріям щодо порядку обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), розумності та врахування витраченого адвокатом часу, а крім того за своїм змістом і правовою природою додатковий гонорар, визначений у пункті 3.1. Угоди, не є ціною договору (платою за надані послуги) в розумінні статей 632, 903, ЦК України та статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», а є платою за результат (позитивне рішення, кількість та вартість присудженого на користь клієнта майна), досягнення якого відповідно до умов договору не ставиться в залежність від фактично наданих послуг.

Однак апеляційний суд, на думку ВС, не врахував, що на відміну від справи № 462/9002/14-ц, у розглядуваній справі набрали законної сили судові рішення, якими відмовлено у задоволенні позову клієнтки про визнання недійсною угоди про надання правової допомоги від 7 травня 2015 року, а отже вказана угода (договір) не визнана недійсною та є обов`язковою для виконання її сторонами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) вказано, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Фактично звільняючи відповідача від сплати передбаченого угодою від 7 травня 2015 року додаткового гонорару («гонорару успіху») в розмірі 10% від вартості присудженого майна, виходячи із складності справи, обсягу процесуальних дій адвоката та витраченого ним часу, апеляційний суд не врахував, що у розглядуваній справі вирішується питання належного виконання відповідачем своїх зобов`язань за чинною угодою, а не питання компенсації судових витрат іншою стороною цивільної справи № 754/4353/14-ц.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) зазначила, що суд повинен оцінювати необхідність та розумність судових витрат у вигляді «гонорару успіху», саме в контексті компенсації цих витрат за рахунок іншої сторони судової справи.

Аналогічним чином тлумачить це питання і Європейський суд з прав людини, висновки якого зокрема у рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) свідчать, що договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом, може підтверджувати, що у клієнта дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові, якщо така угода є юридично дійсною. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними.

Таким чином ВС підкреслив, що зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату «гонорару успіху», не є обов`язковими для суду при вирішенні питання про розподіл судових витрат та покладення таких витрат на іншу сторону справи, оскільки в такому випадку суд, застосовуючи відповідні положення процесуального законодавства, зокрема частин четвертої – п`ятої статті 137 ЦПК України, може оцінювати необхідність, розумність та інші критерії співмірності цих витрат.

Однак вищенаведене не означає, що такі зобов’язання між адвокатом та клієнтом не є обов’язковими для сторін договору про надання правової дороги, у разі якщо такий договір є дійсним.

ВС зауважив, що угода про надання правової допомоги від 7 травня 2015 року між адвокатом та клієнтом або окремі положення цієї угоди у встановленому порядку недійсними не визнані.

Таким чином, згідно з умовами пункту 3.1 Угоди про надання правової допомоги від 7 травня 2015 року, у особи_2 в результаті отримання (набуття) у власність нерухомого майна, присудженого за результатами розгляду цивільної справи, виникло зобов’язання сплатити на користь адвоката гонорар у розмірі 10% від вартості присудженого майна.

Водночас відповідач в порушення вимог статей 526, 527, частини першої статті 530 ЦК України та умов укладеної між сторонами Угоди, виплату вказаного гонорару не здійснила.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погодилась з доводами касаційної скарги в частині наявності правих підстав для стягнення з відповідача на користь позивача додаткового гонорару, передбаченого п.3.1 Угоди про надання правової допомоги від 7 травня 2015 року.

Визначаючи розмір гонорару, який підлягає стягненню з відповідача, Верховний Суд приймає за основу вартість майна, встановлену рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28 квітня 2015 року у справі № 754/4353/14-ц, згідно з яким за відповідачем визнано право власності на:

– 1/2 частину земельної ділянки в Садівничому товаристві «З» Броварського району київської області 103 950 грн;

– 1/2 частини нежитлових приміщень № 1, 2 (групи приміщень № 11) – студія засмаги, вартістю 366 750 грн;

– 1/2 частини нежитлових приміщень літера А групи приміщень № 15, приміщення 1, 2, 3 вартістю 341 000 грн;

– 1/2 частини квартири вартістю 277 750 грн. Із вказаною вартістю майна відповідач погодилась.

Адвокат, приймаючи участь у розгляді справи, як представник особи_2, проти визначеної судом вартості спірного майна також не заперечував, у тому числі в складений ним особисто апеляційній скарзі.

З урахуванням наведеного розмір додаткового гонорару згідно з пунктом 3.1 угоди про надання правової допомоги від 7 травня 2015 року (10% від вартості присудженого нерухомого майна), який підлягає стягненню із  відповідача на користь позивача, становить 108 945 грн (із розрахунку (103 950 грн + 366 750 грн + 341 000 грн + 277 750 грн) х 10%, а не 148 833, 45 грн, як було зазначено позивачем.

Колегія суддів не вбачає підстав для визначення вартості майна присудженого відповідачу у 2015 році, за звітами про оцінку такого майна, складеними на замовлення адвоката у 2016 році, оскільки очевидно, що з часом вартість нерухомого майна змінюється, у тому числі внаслідок об’єктивних факторів (зміни кон`юнктури ринку, девальвації національної валюти тощо).

При цьому пункт 3.1. Угоди не передбачає визначення вартості присудженого майна не відповідно до рішення суду, а за будь-якою додатковою оцінкою.

Раніше «Судово-юридична писала» писала, що ВС висловився стосовно підтвердження понесених витрат, пов’язаних із прибуттям в судове засідання.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.