Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув справу № 727/950/20, в якій досліджував питання, що має бути встановлено для притягнення особи до відповідальності за грабіж.

Обставини справи

Так, з матеріалів справи відомо, що чоловік, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, вчинив бійку, після якої у нього виник раптовий умисел на заволодіння майном потерпілої, і він відкрито з підвіконня, розташованого на першому поверсі університету, вкрав мобільний телефон потерпілої марки  «Samsung Galaxy A10S». Потерпіла намагалася зупинити його, коли він направився до виходу, проте останній відштовхнув її і втік.

Обвинувачений в судовому засіданні свою вину за ч. 1 ст. 186 КК України визнав частково, а за ч. 1 ст. 125 КК України не визнав. Вказував, що з потерпілою знайомий 6 років, та коли вони вже не проживали разом, він прийшов до неї привітати зі Старим новим роком. При цьому був напідпитку та приніс браслет з монастиря. Коли пішов від неї, то згодом повернувся, оскільки не міг знайти свій телефон, вони разом почали шукати його телефон в корпусі університету, однак, так і не знайшли, після чого потерпіла сказала йому йти та викликала охорону.

Коли охоронці кинули його в бік, то він ногою зачепив потерпілу, тобто наніс їй удар необережно. Як він узяв телефон потерпілої зі столу – не пам`ятає, напевно подумав, що це його телефон. У подальшому поклав телефон в кишеню. Пізніше його вже чекали поліцейські. Не заперечує, що оскільки був напідпитку, то напевно тому потерпіла просила його піти. Всередині університету всього був десь 10 хвилин. Охоронці прийшли через три хвилини після її виклику та бачили, як він забирав телефон. Також не заперечував того, що сказав потерпілій, що коли вона поверне його телефон, тоді він поверне їй її телефон. Разом з тим вказав суду, що боргових зобов`язань з потерпілою у них не було. Звернув увагу суду, що коли він брав телефон потерпілої зі столу, то ніхто йому нічого не заперечував. Свій телефон він наступного дня знайшов. Вказав, що перед потерпілою вибачився.

За вироком місцевого суду чоловіка було засуджено до покарання у вигляді виправних робіт: за ч. 1 ст. 125 КК – на строк 6 місяців з відрахуванням 20 відсотків заробітку в дохід держави, за ч. 1  ст. 186 КК – на строк 1 рік з відрахуванням 20 відсотків заробітку в дохід держави, а на підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим – на строк 1 рік з відрахуванням 20 відсотків заробітку в дохід держави.

Ухвалою апеляційного суду вирок місцевого суду скасовано в частині його засудження за ч. 1 ст. 186 КК  із закриттям кримінального провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України за відсутністю в діянні особи складу кримінального правопорушення.

Прокурор у касаційній скарзі просив скасувати ухвалу апеляційного суду, зокрема стверджував,  що висновок суду апеляційної інстанції про те, що він не мав умислу на відкрите заволодіння чужим майном з корисливих мотивів, а діяв з метою забезпечення повернення власного телефону, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження.

Висновок Верховного Суду

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, дав їм неправильну оцінку, внаслідок чого дійшов необґрунтованого висновку про наявність у діях особи складу злочину, передбаченого ст. 186 КК. Установлені обставини свідчать про відсутність умислу на відкрите викрадення телефону потерпілої.

Проте Верховний Суд не погодився з таким висновком апеляційного суду на таких підставах.

Для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 186 КК має бути встановлено і доведено, що особа усвідомлювала те, що майно, яким вона заволодіває, є чужим для неї, свої дії вона вчиняє у присутності потерпілого або інших осіб, її дії помічені й оцінюються іншими як протиправні, а також передбачала суспільно небезпечні наслідки своїх протиправних дій і бажала їх настання.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що засуджений і потерпіла після розлучення не мали ані будь-яких стосунків, ані жодних матеріальних зобов`язань один перед одним. Через півроку після розлучення засуджений нетверезим прийшов до потерпілої на роботу, вчинив з нею сварку, на прохання покинути приміщення відреагував агресивно. Після того, як потерпіла викликала охорону, з помсти він ударив її в живіт і пішов. Проте за декілька хвилин повернувся, схопив мобільний телефон потерпілої з підвіконня і направився до виходу. Остання намагалася зупинити засудженого, проте, він на вимогу потерпілої повернути її телефон відштовхнув її і втік. Того ж дня за заявою потерпілої працівники полії навідалися до засудженого і останній вимушений був видати їм телефон потерпілої.

Аналізуючи вказані обставини та ухвалюючи рішення про виправдання за ч.1 ст. 186 КК, апеляційний суд послався на власні показання обвинуваченого про те, що він діяв не з метою обернути чуже майно на власну користь, а мав намір потримати телефон потерпілої в себе певний час і потім повернути. Проте вказані показання обвинуваченого не отримали належної оцінки суду апеляційної інстанції в сукупності з іншими доказами у справі.

Зокрема, ВС зазначив, що суд апеляційної інстанції в сукупності з іншими доказами у справі мав дати оцінку показанням обвинуваченого, а також показанням потерпілої, з яких випливає, що засуджений мав намір утримувати в себе телефон невизначений період часу і повернути його потерпілій лише тоді, коли він забажає це зробити.

Також апеляційний суд мав оцінити, чи містять матеріали провадження дані про те, що засуджений діяв з метою повернення власного телефону, а також про те, що він міг вважати, що його телефон знаходився в потерпілої, і вимагати його повернення від останньої чи пред`являти до неї будь-які інші матеріальні претензії з цього приводу.

Ураховуючи зазначене, рішення апеляційного суду про скасування вироку суду першої інстанції в частині засудження особи за ч. 1 ст. 186 КК із закриттям провадження в цій частині за відсутністю в діях останнього складу цього злочину не можна вважати законним і обґрунтованим внаслідок неправильного застосування апеляційним судом Закону України про кримінальну відповідальність.

За таких обставин колегія суддів вважає, що касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а ухвала апеляційного суду – скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого апеляційному суду належить дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам у їх сукупності та постановити рішення, яке б відповідало точним вимогам закону.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, коли показання є самостійним процесуальним джерелом доказів.