На початку лютого Верховний суд Сполучених Штатів Америки ухвалив рішення у справі «Федеральна республіка Німеччини та інші проти Філіпп та інших» (FEDERAL REPUBLIC OF GERMANY ET AL. v. PHILIPP ET AL.), у рамках якої Уряд Німеччини оскаржував рішення Апеляційного  суду округу Колумбія. Все почалося з того, що до суду звернулися нащадки євреїв, які до початку Другої світової війни проживали у Німеччині.

Обставини справи

За твердженнями відповідачів, їхні предки торгували творами мистецтва і у часи Веймарської республіки (1919-1933 рр.) змогли придбати колекцію Середньовічних дорогоцінних виробів під назвою Welfenschatz, частину якої пізніше продали. Втім, після приходу до влади нацистів, шляхом примусу і залякування їх змусили продати державі залишки колекції за третину істинної вартості. Після продажу двоє торговців залишили країну, ще один залишився і невдовзі загинув.

Нащадки цих колекціонерів вирішили отримати компенсацію за це і спершу звернулися до музею, у якому нині зберігається колекція. Музей провів власну перевірку і прийшов до висновку, що продаж відбувся за ринковою ціною. Після цього вони звернулися до Консультативного комітету з питань повернення майна у вигляді об’єктів мистецтва, вилучених у результаті нацистських переслідувань. Втім, експерти комітету також дійшли висновку, що ціна була ринкова. А тому вони вирішили звернутися до судів у США, посилаючись на Foreign Sovereign Immunities Act (FSIA), положення якого, зокрема, передбачають, що «іноземна держава не має імунітету від юрисдикції судів Сполучених Штатів або штатів в усіх випадках, …у яких особу позбавили права на власність із порушенням міжнародного права».

Таким чином, нащадки доходили висновку, що купівля колекції за третину вартості фактично становила позбавлення майна. А те, що їхні предки були євреями, разом із загальним контекстом Голокосту, дозволяє говорити про те, що акт примусового продажу колекції становив порушення міжнародного права. Німеччина, у свою чергу, наполягала, що вилучення урядом майна у своїх громадян не є порушенням міжнародного права, адже не порушує міжнародне право у галузі експропріації та майна. Більше того, Німеччина стверджувала, що міжнародне право стосується міждержавних відносин, а у цьому випадку йшлося про взаємовідносини між урядом і своїми громадянами.

У якості компенсації нащадки торговців творами мистцества вимагали стягнути з уряду Німеччини 250 мільйонів доларів. Суд першої інстанції став на бік уряду Німеччини, а суд другої – на бік нащадків колекціонерів. Отже, суддям Верховного суду треба було встановити, чи підпадають під відповідне положення FSIA випадки, коли уряд позбавляє майна своїх громадян.

Позиція Верховного суду США

«Те, що на початку звалося “правом націй” і що ми зараз називаємо міжнародним правом, зазвичай стосується відносин між суверенними державами, а не відносин між державами та окремими особами… [Позбавлення майна іноземних громадян] було образою суверена, і “тому лише іноземна держава, а не окремі особи, може застосувати засоби правового захисту”. Натомість вилучення майна у своїх громадян не стосується відносин з іншими державами»,  – розпочали судді.

При цьому Суд погодився, що права людини, як такі, свого часу стали стосуватися міжнародного права. Зокрема, Загальна декларація прав людини та Конвенція про запобігання злочину геноциду стали частиною міжнародного права у галузі прав людини, яке зробило питанням міжнародного значення те, як держави поводяться із своїми громадянами. Втім, ці документи зазвичай не стосувалися права на майно. При цьому, навіть Європейський суд з прав людини у 1960 році постановив, що  «заходи, вжиті щодо майна своїх громадян не є суб’єктом принципів [міжнародного права стосовно конфіскації]».

Конгрес неодноразово був невдоволений рішеннями Верховного суду щодо подібних справ, які стосувалися позбавлення майна американських громадян іноземними урядами – судді послідовно доходили висновку, що такі акти не є порушенням міжнародного права. У зв’язку з цим парламент щонайменше двічі ухвалював зміни до законодавства, щоб змінити ситуацію – внісши, зокрема, те положення, на яке посилалися у цій справі. Втім, положення відповідних законів судді ВС раніше вже трактували таким чином, що «посилання на “порушення міжнародного права” не стосується експропріації майна, яке належить громадянам цієї країни».

«Нащадки [колекціонерів у цій справі] закликають нас змінити курс. Вони трактують “позбавлення права на власність із порушення міжнародного права” не в контексті застосування міжнародного права щодо прав власності, а ширшого застосування будь-яких міжнародних норм. Зосереджуюсь на праві у галузі прав людини, нащадки покладаються на Конвенцію про запобігання злочину геноциду ООН, яка визначає геноцид як “умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне чи часткове її знищення”. Нащадки зазначають, що примусовий продаж їхніми предками об’єктів власності був однією з умов, створених Третім Райхом щодо єврейського населення для його знищення. Нам не треба вирішувати, чи був продаж майна об’єднання торговців актом геноциду, тому що “виняток про експропріацію” (згадане вище положення FSIA – прим.) варто трактувати у якості посилання на міжнародне право у галузі експропріації, а не у галузі прав людини. Ми не вважаємо право у галузі геноциду визначальним у тому, чи маємо ми юрисдикцію щодо спільних правових вимог нащадків стосовно майна. Ми вважаємо визначальним тут право у галузі власності».

Так, той самий згаданий виняток про експропріацію неодноразово посилається не на міжнародне право загалом і не на випадки, пов’язані із геноцидом, а безпосередньо на право у галузі власності та пов’язане із власністю право. Більше того, судді звернули увагу на те, що трактування цих норм нащадками відкриває двері поширення юрисдикції американських судів на всі випадки, пов’язані із будь-якими порушення прав людини – таким чином вже суди США будуть порушувати міжнародне право, адже будь-яке позбавлення права із порушенням прав людини буде підпадати під їхню юрисдикцію.

Крім того, Суд дійшов висновку, що Конгрес не міг жодним чином передбачати у відповідній нормі посилання на порушення міжнародного права у галузі прав людини, адже у інших положеннях FSIA містяться прямі посилання на такі права – зокрема, у законі згадуються тортури та смерть людини в контексті застосування юрисдикції судів США щодо випадків, що трапилися за кордоном. Натомість у винятку про експропріацію таких згадок немає.

«Ми визнавали, що “законодавство Сполучених Штатів застосовується всередині держави, але не править світом”. Ми інтерпретуємо FSIA так само, як інші законодавчі акти, що стосуються міжнародних відносин – уникати, де це можливо, “виникнення суперечок у наших відносинах з [іншими] націями, що могло б призвести до дзеркальних дій деяких націй у вигляді надання їхнім судам повноважень втягувати Сполучені Штати у дорогі та складні судові процеси”. Як нація, ми були б дуже здивовані – і можливо б навіть вжили дзеркальних заходів – якби суд у Німеччині задовольнив вимоги американців щодо виплати їм сотень мільйонів доларів через те, що уряд Сполучених Штатів порушив права людини багато років тому. Немає підстав очікувати, що реакція Німеччини буде хоч якось відрізнятися, якщо американські суду будуть здійснювати юрисдикцію, про яку йдеться у цій справі. Нащадки запропонували декілька контраргументів, але жоден з них не переважає зміст, контекст та історію винятку про експропріацію».

Таким чином, Верховний суд США дійшов висновку, що суди Сполучених Штатів не мають юрисдикції над спорами, які стосуються випадків, коли уряд позбавляє майна своїх же громадян – навіть якщо така експропріація відбувалася щодо єврейського населення у загальному контексті Голокосту.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ЄСПЛ постановив, як діяти з матеріалами проваджень, які лишилися на окупованій території.