Суд першої інстанції при вирішенні питання про відповідність позовної заяви вимогам процесуального законодавства не наділений повноваженням вирішувати питання щодо допустимості доказів, які подані на підтвердження ціни позову. Повернення позовної заяви у такому випадку є неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження справу № 177/1163/16-ц за позовом однієї особи до іншої, третя особа – Служба у справах дітей Криворізької райдержадміністрації, про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, поділ майна та визнання права власності.

Обставини справи

Суди встановили, що чоловік  звернувся до суду із позовною заявою, яка ухвалою суду залишена без руху у зв’язку з тим, що він з метою зміни підсудності цієї справи надав суду докази на підтвердження ціни позову, які не відповідають його дійсній вартості, тому позивачу надано строк для усунення недоліків позовної заяви. На виконання вимог ухвали він надав клопотання про долучення до матеріалів справи письмових доказів, а саме, звітів про експертну грошову оцінку спірного нерухомого майна. Ухвалою районного суду, залишеною без змін постановою апеляційного суду, уточнена позовна заява відповідно до частини третьої статті 185 ЦПК України визнана неподаною та повернена позивачу. При цьому суди виходили із того, що додані до клопотання позивача докази щодо грошової оцінки нерухомого майна на підтвердження ціни уточненого позову викликають обґрунтовані сумніви у добросовісному здійсненні особою її процесуальних прав щодо доказів, і тому суди їх не прийняли.

Верховний Суд не погодився із таким висновком судів і прийняв постанову, в якій зазначив таке. Оскільки з метою підтвердження ціни позову на підготовчому судовому засіданні позивач надав суду звіти про оцінку майна, то суд першої інстанції відповідно до статей 189, 196, 197, 198 ЦПК України не мав повноважень вирішувати процесуальні питання щодо оцінки доказів. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, не встановив, що ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна, і всупереч частинам третій, четвертій статті 176 ЦПК України дійшли висновку про недобросовісне здійснення позивачем його процесуальних прав та обов`язків. Крім того, статтею 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що звіт про оцінку майна є документом, який містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання, підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб’єкта оціночної діяльності. Відповідно до частини другої статті 32 цього Закону оцінювачі та суб’єкти оціночної діяльності – суб’єкти господарювання несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема за недостовірність чи необ’єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору та закону. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції – ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред’явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Тому пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов’язків. У такий спосіб здійснюється право на суд, яке включає не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Крім того, під час застосування процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Верховний Суд дійшов висновку, що надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції. Відтак Постановою Верховного Суду ухвалу Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року скасовано, справу направлено для вирішення питання про відкриття провадження у справі до суду першої інстанції.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.